У кожного українця своя історія війни. У гостей програми «Ми з України»  Ірини Погорєлової та її сина Владислава - це історія окупації, довгої і важкої дороги через територію агресора до Латвії , щоб врятувати своє життя і мати майбутнє .

Наша історія війни почалася о 4-й ранку 24 лютого 2022 року.

Ми проживали з родиною у Харкові. Я, мій чоловік і маленький син Владислав - йому було  чотири рочки на той момент. Звичайно, що це був к найжахливіший ранок в нашому житті. Перші дві-три години ми нічого не розуміли, що відбувається, куди рухатись, що робити? Спочатку були думки залишатися вдома, в квартирі, але в Харкові відбувалися страшні речі, були вибухи скрізь . Ви вирішили їхати до Куп'янська, де проживають батьки, бо нам здавалось, що там в селі буде безпечніше. Коли ми виїжджали із міста, перше, що почули - радіо в машині, воно налаштувалося автоматично, і це була перша звістка про  повітряну тривогу, яку я почула вперше в своєму житті: «Увага повітряна тривога. Небезпека з повітря. Залишаєтесь в укриттях», - розповідає Ірина

 

Приїхавши в Куп’янськ, родина з  26 лютого 2022 року опинилася в окупації. «Зайшли російські військові, ми бачили на свої очі, як вони заходили колонами, прапори, ну тобто все це  ми бачили,і вже ми нікуди не змогли  виїхати, сиділи просто і чекали. Звичайно, що не можна було нікуди виходити, сувора комендантська година, ніяких магазинів ну, тобто нічого абсолютно, ти просто сидиш в хаті і чекаєш.  В нашому селі в них була база, був полігон, вони там навчалися. Там звичайно були жахливі речі з людьми, у них було полювання на родичів військових та  тих, хто брав участь  в АТО. До нас також прийшли і забрали автомобіль»

Ситуація ставала все більш напруженою і родина вирішила у липні виїжджати – було прийнято рішення їхати через територію Росії до Латвії. Через Україну їхати було не можливо, російські військові просто не випускали. Шлях був дуже важкий  і небезпечний, але родині вдалось добрати до Латвії.

Росіяни нас не випускали, ми там ще годин двадцять стояли, була нереальна черга людей, жінки, діти, ну уявляєте ця спека, комарі неймовірні біля болота.

Я боялася дуже однієї речі, бо в окупації чомусь я так собі вирішила, що діти нічим не зайняті, мультиків немає, книжок також і ми вчили їх українських пісень А це ж діти і вони їх співають, де хочуть і ти спробуй доведи їм,  що тут, на кордоні, не можна співати, І так було страшно, щоб  син ненароком не заспівав «Червону калину» або Гімн України, тоді б нас не випустили і не відомо, щоб з нами було.   Ну якось вони нас пропустили, вважаю, що нам просто пощастило.  Коли ми перетнули кордон і в’їхали  на територію Латвії, я вам клянусь - ми цілували латвійську землю. Як нас зустрічали латвійські прикордонники! Ну я вам кажу чесно,  ніби ми їхні родичі і вони стояли нас  і чекали . Перше запитання: «Чи вам є куди їхати?» Вони нам дали діючі телефони, різні пам’ятки, дуже допомогли» 

Ірина Погорєлова з родиною проживає в Латвії вже понад два роки. Син ходить в дитячий садочок, вже добре володіє латиської мовою. Вона відвідує курси латиської мови, зараз шукає нову роботу. Каже, що головне для неї зараз займатися вихованням сина і чекати на перемогу України.

«Україні звичайно ми бажаємо перемоги, здоров'я всім діткам українським. Собі ми бажаємо сили пережити це все і не  втратити відчуття «себе» в цьому всьому потоці, тому що ми в себе єдині, життя в нас одне і, якщо його проплакати, то краще нікому від цього не стане. Я зрозуміла,якщо я тут плакатиму, то я цим не врятую нікого там, ну не стане від цього легше нікому. Роблю те, що в моїх силах, допомагаю своїй родині, ми допомагаємо військовим. І просто живемо, виховуємо сина, вчимо його читати українською мовою, вчимо українські вірші, українські пісні, бо він українець в першу черг. 

Кажу: «Сину, ти українець і пам'ятай це завжди і цього у нас не забрати»