Гість програми «Ми з України» латвійський альпініст і земессаргс Юріс Улманіс, який підкорив найвищі вершини всіх континентів, а 14 січня ц.р. досяг Південного полюса після 16-денної експедиції на підтримку України. Альпініст описав експедицію трьома словами: холод, вітер та сніг. До речі, у січні 2025 року суд, так званої ДНР, засудив Улманіса до 14 років позбавлення волі за участь у збройному конфлікті в якості найманця. Юріс Улманіс каже: «Це свідчить про те, що вони бояться». В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: інтерв’ю з уродженцем славнозвісної Петриківки, художником Андрієм Пікушем; підсумки Мюнхенської безпекової конференції; про акції на підтримку України та на засудження агресора у зв’язку з третіми роковинами повномасштабної війни в Україні.

Юріс Улманіс розповідає про те, що спонукало його активно підтримувати Україну: «Головна причина — це війна, що триває вже 10 років, і я багато працював у Латвії з тими, хто жертвував кошти Україні. Дякую усім, хто підтримує мене та захисників України, але я відчув, що настав час розширити цю діяльність і звернувся за допомогою на міжнародному рівні. Тому я вирішив здійснити експедицію до Південного полюса та зміг співпрацювати з UNITED24 - платформою, створеною урядом України для збору коштів на підтримку країни під час війни. Вона дозволяє людям з усього світу легко жертвувати на різні потреби, такі як допомога військовим, відновлення інфраструктури, медична допомога та гуманітарні ініціативи. Я хотів, щоб це стало міжнародним, щоб люди по всьому світу знали та розуміли, що відбувається в Україні. Я підняв український прапор на найвищу вершину світу - Еверест, і подумав, що потрібно також принести його в найнижчу точку світу, щоб він майорів скрізь по землі. Бо прапор України символізує свободу, мир, мужність і доброту»

 

Яка була найбільша складність, з якою ви стикнулися під час цієї благородної подорожі? Зрозуміло, що їх було дуже багато, але розкажіть, будь ласка, про деякі.

Можливо, ви думаєте про фізичні труднощі. Ну, звісно, там дуже холодно, температура падає до мінус 40-50 градусів, постійно дме вітер. Я сильно обморозив пальці, і хоча зараз краще, але все ще відчуваю біль. Найбільші труднощі, можливо, були в підготовці. Коли я вирішив оплатити цю подорож, я зняв усю свою пенсію, гроші з Америки, щоб заплатити. По-друге, я хотів надсилати фотографії звідти, тому мені довелося освоїти нові технології і купити обладнання. Третє - мені потрібно було зв'язатися і співпрацювати з UNITED24. Це була довга дорога, бо вони мене зовсім не знали, і мені потрібно було їх переконати. Я навіть поїхав до Києва, щоб зустрітися з ними, показував, як я тренуюсь, тягнув шини по Майдану, демонстрував, як я це роблю.

А яка зараз співпраця з UNITED24? Краще, ніж на початку?

У нас гарна співпраця. У них, звісно, дуже багато проектів. Я завжди радий, коли вони мені пишуть, навіть, якщо може пройти кілька днів, поки вони відповідають. Зараз ми проводимо розіграш для тих, хто пожертвував більше ніж 25 доларів. Ми організовуємо лотерею, і ті, хто виграє, отримають мою книгу «Коли війна стає особистою», надруковану латиською, українською та англійською мовами, а також листівки з Південного полюса з моєю печаткою.

Це дуже цікаво, є сенс підтримувати. Звісно, сама пожертва і підтримка - це сенс, але отримати подарунок - листівку від Юріса Улманіса з Південного полюса — це також чудово. Ви говорили про фізичні труднощі, але, мабуть, були й психологічні труднощі.

Я вже звик до таких експедицій. Я перетнув на лижах Гренландію приблизно 15 років тому, і в мене виникали схожі відчуття. Фізично мені зовсім не було так важко.

Наскільки мені відомо, ви багато тренувалися, щоб підготуватися до експедиції на Південний полюс.

Так, я багато тренувався. Можливо, це виглядало смішно, але у мене було чотири шини різних розмірів і ваги, і я спеціально просив, щоб їх розфарбували в українському стилі. Це зробила українська художниця Марія Зенькова, яку ви мені порадили. Вона дуже гарно розмалювала ці шини, і я з великою радістю тягнув їх за собою вздовж моря. А ще з більшою гордістю - біля російського посольства, щоб вони бачили це, щоб їх це дратувало. Я знав, що вони дивляться у вікно, і відчував, що їм це не подобається.

У вас були не лише шини, але й спеціальний мішок для знаряддя, який ви взяли на Південний полюс. Його розмалювали художниця Ієва Царука й її донька. Отже, ваше екіпірування було дуже гарним.

Так, обладнання виглядало чудово, бо я знав, що сам фотографуватиму і фільмуватиму. Мої колеги також були з камерами. Мені було важливо, щоб усе було гарним. Що стосується сумки, у мене були сани, на поверхні яких була сумка, яку я спеціально замовив. Як ви згадали, вона була розфарбована українськими мотивами. Це дуже гарна сумка, і я думаю, що, як шини, так і ця сумка повинні бути розіграні на аукціоні.

Якщо говорити про пожертвування, які йдуть через UNITED24, чому й  була присвячена ваша подорож, чи люди активно жертвують, чи хотілося б, щоб вони були більш активними?

Безумовно, краще, якщо б вони були активнішими. Але я думаю, що в цьому є користь. Наскільки мені відомо, жодного обличчя з Балтії на цій платформі UNITED24 не було, я перший. UNITED24 має дуже широкі можливості реклами, і вони дуже добре прорекламували мою подорож на Південний полюс. Я також через інші платформи це робив. Журналісти з України зв'язувалися зі мною, щоб я надсилав фотографії, які активно розійшлися. Це дуже добре. До речі, через кілька тижнів я поїду в Америку, відвідаю кілька латиських громад у Нью-Йорку, Чикаго, Мілвокі, Каламазу, Вашингтоні, а також матиму зустріч зі українськими громадами. Я розповідатиму про цю тему, продовжуватиму збирати пожертви для України та розповідати там про те, що насправді відбувається в Україні. Ми всі знаємо, що американці мають інший погляд на війну, ніж ми, адже ми за цим слідкуємо. Україна - це лінія фронту Латвії, а українці - на захисті Латвії.

Щодо прапору України на Південному полюсі, чи була якась спеціальна церемонія або символічна дія з українським прапором безпосередньо на полюсі?

Це поки що таємниця, про яку я не буду говорити. Я пишу книгу про свою подорож, і там будуть описані всі цікаві події, що сталися на Південному полюсі. Наразі прапор України майорить на Південному полюсі поруч із багатьма іншими прапорами. Як ви вже згадували, Людмило, я радий, що там був і прапор Національної гвардії України «Свобода». Ми дуже подружилися з цим підрозділом, там мої друзі, деякі з них загинули, я знаю їхні сім'ї. Перед виїздом я дізнався, що один молодий солдат був поранений і втратив ноги. Для мене ця війна особиста, і я хотів, щоб цей прапор був на Південному полюсі, щоб я міг зафіксувати цю подію на фото і відео.

Хочу лише додати, що всі пожертви, які ви збираєте через платформу UNITED24, спрямовані на допомогу українській медицині, допомогу пораненим українським військовим, які під час війни втратили руки, ноги. І це дуже важливо.

Так, це дуже важливо, тому що це відбувається кожного дня. Наприклад, в Америці трапився так званий «день 9.11». 11 вересня 2001 року в результаті теракту загинули люди, і весь світ про це говорить. А в Україні гине тисяча людей, їх калічать, ґвалтують, дітей викрадають. Це абсолютно стосується нас, і ми повинні зробити все можливе, щоб те, що роблять росіяни, припинилося.

Ви так щиро говорите. Відчувається, що війна в Україні для вас дійсно особиста. Чому?

Я відчуваю це до глибини серця, можливо, навіть хребтом, тому що латвійці теж пережили це 60 років тому. Коли росіяни увійшли до Латвії, почали руйнувати, ґвалтувати, висилати. І чому, наприклад, я не народився в Латвії, а в Америці? Тому що росіяни зробили так, що я народився в чужій країні. В кінці 80-х, на початку 90-х, коли росіяни, здавалося, були добрими і з’явився мир, ми знали, що це не так. Українці, латвійці, естонці, литовці давно знають, що росіянин залишається росіянином, і він ніколи не буде мирним, і це яскраво доведено. Вже 10 років триває війна в Україні та ще в інших країнах.

Якою ви бачите роль Латвії в допомозі Україні? Ми знаємо, що Латвія багато допомагає Україні, але, можливо, є ще якісь можливості?

Tак, допомагає. Ми знаходимося в ТОП країн, які надають багато допомоги, враховуючи відсоток населення. Але мені соромно за нашу країну, за наш уряд, що вони все ще дозволяють імпорт і експорт з Росією, коли є автобуси і потяги, що курсують туди-сюди в Росію та Білорусь. Є люди, які їдуть до Москви і беруть участь у конференціях. Це не єдиний випадок, таких прикладів багато. Мені соромно чути російську мову по вулицях, вона лунає скрізь. Ми, латвійці, самі винні та відповідальні за це. Що робити? Зупинити русифікацію, а кожному чоловікові слід вступити до лав Земессаргів або йти в армію чи стати резервістом.

Яка у вас була мотивація стати земессаргом?

Мотивація була, мабуть, такою ж, як і у багатьох у 2014 році, коли росіяни вторглися в Україну. Це було так, ніби ми всі прокинулися. Я, як чоловік і патріот своєї землі, зрозумів, що треба щось робити, і вирішив вступити до лав Земессаргів. Тут усе просто.

Як ваш досвід військового, ополченця допомагає сприяти волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу Україні?

Те, що я військовий, земессарг, допомагає мені у тому сенсі, що, коли я зустрічаюся з українськими військовими, які дійсно воюють, нам легше зрозуміти один одного. Це фактор довіри, і це дуже допомагає. На початку, коли я починав співпрацю з UNITED24, була певна недовіра. Але коли військовий в Україні розуміє, що ти теж військовий, розмова зовсім інша.

Але як мотивувати інших приєднатися до руху волонтерів? Як це зробити?

По-перше, я нікого не хочу мотивувати.

Можливо, своєю діяльністю?

Лише так. Це так, як дитина дивиться, як інші роблять. Можливо, я  приклад того, що може зробити одна людина. Ми добре знаємо, що одна людина може зробити багато. Я не кажу, що роблю багато, але після початку війни в Україні мій світ змінився. Я зрозумів, що ненавиджу ворога, і готовий робити все можливе, щоб цей ворог не вторгся в Латвію. Для цього слід допомагати Україні, щоб сюди не прийшли росіяни. Українці виконують за нас страшну, огидну роботу, тому нам слід робити все можливе, щоб допомогти їм. Між іншим, мені багато людей допомагають у волонтерській діяльності. Коли ти починаєш робити щось важливе і потрібне, до тебе приходять люди, які хочуть допомогти. Земессарги на початку війни також надали мені для передачі українцям багато екіпіровки. Сьогодні земессарги самі їздять в Україну, у них там налагоджені зв’язки з українськими підрозділами. І ще, ця війна, незважаючи на свою жорстокість, дозволила мені зустріти багато чудових людей як в Україні, так і в Латвії. У мене з’явилося нове коло друзів - це люди, які допомагають Україні. Ми дзвонимо один одному, спілкуємося, їздимо в Україну, веземо туди допомогу. Постійно співпрацюємо -і це чудово.

Зрозуміла, що ви змінилися після всіх активностей. Чим Юріс, який був до війни, відрізняється від Юріса теперішнього?

Теперішній, новий Юріс, завдяки війні, наскільки б це іронічно не звучало, став набагато чутливішим, в певному сенсі жорсткішим, але також і м'якшим. Я бачу цей біль, можливо, інтенсивніше. Як я вже згадував, хтось втрачає ноги, або хтось, кого ви знаєте, загинув, і ви бачите, як страждає його родина. Зрозуміло, нічого не можна вдіяти, але я відчуваю це набагато гостріше, ніж раніше, і став, думаю, більш чутливим. Ще я став більш вдячним. Вдячний за те, що сиджу тут, дивлюсь на вас. Я дякую за кожен ранок, за життя. Дякую Богу, що я живу, що  мене не падають бомби, і що моїх близьких, мою родину це не торкається.

Як це було в Києві, коли ви там були?

Весь час так, і не лише в Києві. Ми скаржимося на різні дрібниці, але це насправді дрібниці. Я, наприклад, не можу ходити в кіно, театр, на вистави. Відчуваю себе винним, тому що знаю, що мої друзі сидять в окопах і воюють за нас. Не можу в цей момент бути веселим. Але це моє особисте відчуття, моя особиста позиція. Я нікого не засуджую.

Але в Україні люди ходять в театри, на вистави, в кіно.

Але вони мають повне право на це.

Яке побажання, яку вісточку ви можете дати тим, хто розглядає можливість допомагати Україні, також тим, хто каже, що стомилися від війни в Україні?

Мені соромно, коли хтось тут каже, що втомився від війни. Це приблизно так, я не знаю, як це пояснити, коли приходиш додому і весь час відчуваєш, що втомлений від усього. Уявіть, як почуваються українці. Вони дійсно втомлені. Коли я був там у грудні, можна було побачити цю втому. Але чого ми можемо навчитися в українців? У них немає страху, і вони ніколи, ніколи, ніколи не здадуться. І якщо людина не має мотивації допомогти Україні, то, вибачте, мені здається, у неї немає совісті, особливо якщо це латвієць, який не розуміє, що відбувається в цьому куточку світу. Ще одне, що я завжди кажу: усі бояться їхати до України, але якщо ви поїдете туди, ви зміните свою точку зору. Так само, як я, ви побачите, як відбуваються прильоти, як стріляють вночі, як це, коли не можна виходити на вулицю. Ви, можливо, зрозумієте, що відбувається з людьми, у яких загинули близькі. Так, це боляче, але ви тоді зрозумієте, що насправді відбувається. Я думаю, що латвійські школи повинні відправити дітей до України, щоб вони побачили, що нам загрожує. Щоб діти розуміли, яке справжнє життя, а не перебували в рожевому пузирі, в казковому Диснейленді. Чуємо: «Ми сподіваємось, що хтось врятує». Але ми бачимо, що зараз відбувається у світі. Чи відчуваємо ми себе в безпеці, сподіваючись, що нас хтось врятує? Ні. Ми самі повинні себе рятувати. Коли до нас прийдуть росіяни, українці нам допоможуть. Я впевнений.

Після кожної своєї подорожі ви пишете книгу. Чи плануєте, або вже, можливо, почали нову книгу про подорож на Південний полюс? Коли можна чекати на її вихід до масового читача?

Написання книги йде важко, я хотів би, щоб це відбувалося швидше. В мене вже є обкладинка для книги, але поки що немає змісту. Є багато світлин, але потрібен ще текст, який би мене надихав, я маю його впорядкувати. Я сподіваюся, що все буде готове до початку літа. Це моя мета.

Чи плануєте якісь нові подорожі, якісь нові активності? Такі, як до цього, хоча я не знаю, куди ще можна подорожувати.

Я поки що не знаю, куди можна відправитися, щоб був такий великий розголос. Мені про це треба подумати. Але, як я вже згадував, писатиму книгу, що також потребує часу. Поїду в Америку і там також зрозумію, що вони думають, можливо, зможу вплинути на їхню думку в Америці. Але в мене є ще один проект. Людмило, хочу вас запитати: скільки разів ви цього року були на Братському цвинтарі?Розумію, що жодного разу не були чи були один раз. Я хочу, щоб Братський цвинтар був щоденно на вулиці. Що це означає? Я провів дослідження, що до 40-го року приблизно 4000 латиських військових захороненні на Братському цвинтарі. Що я хочу зробити? Я хочу дізнатися, де вони проживали, і встановити пам’ятні таблички біля цих будинків. Тоді ми побачимо, що в Ризі повсюдно будуть такі таблички. Ось тут, наприклад, жив мій дід капітан Албертс Балодіс. На кожній табличці буде свій QR-код, і через телефон можна буде дізнатися інформацію про цього, можливо, багатьом невідомого латиського військового. По всій Латвії будуть такі пам’ятні таблички. Я думаю, що це сприятиме зростанню латиської самосвідомості, і діти будуть бачити, що в Латвії є свої герої. Кажуть, що нам бракує своїх героїв, але вони є, вони незнані. Майже в кожній латиській родині є такі, що захищали Латвію, і про них треба нагадувати. Нам про це треба говорити і популяризувати.

Які побажання українцям?

Я хочу висловити українському народові велику подяку, бо ви захищаєте нас усіх, не лише латишів, але й увесь західний світ. Дякую за вашу хоробрість, за те, що ви протистоїте ворогу і не піддаєтеся. Щодо мене, то я вас ніколи не зраджу, а буду підтримувати.

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»:

*Продовжуємо знайомити вас із номінантами Шевченківської премії. В розділі «Декоративно-прикладне мистецтво» номінована серія робіт чотирьох художників «Петриківський розпис: на захисті ідентичності».  https://knpu.gov.ua/nomination/mystetskyj-proekt-petrykivskyj-rozpys-na-zakhysti-identychnosti-seriia-khudozhnikh-robit-avtentychnoho-petrykivskoho-dekoratyvnoho-rozpysu/  Ми поговорили з лідером цього арт-квартету Андрієм Пікушем, уродженцем славнозвісної Петриківки. Він розповів про минуле та сучасність цього виду розпису. Ще в 1903 році Дмитро Яворницький вивозив його зразки на Всесвітню виставку фолк-арту до Парижу, де «петриківкою» милувалися великі митці. Зокрема захоплено відгукнувся про неї Анрі Матісс. Нині майстри петриківського розпису, зберігаючи глибинні традиції, розвивають цей жанр і таким чином – захищають українську ідентичність. Також в умовах війні проводяться майстер-класи з арт-терапією для українських воїнів на лікуванні та вимушених переселенців. Спеціально для Латвійського Радіо 4 художники-номінанти Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій і Марія Пікуш, Наталія Рибак зробили спільне фото на тлі своїх робіт.

*Мюнхенська безпекова конференція зафіксувала зміну ситуації, коли зовнішня політика США втрачає колишню злагодженість із європейськими союзниками. В таких умовах Європа має сама нести відповідальність за свою безпеку. Відповідно і російсько-українська війна стає ще більш гострим чинником безпеки європейців. На цьому тлі Дональд Трамп, у звичній своїй манері ведення переговорів із союзниками, словесно атакує Україну та українського Президента. Водночас відбувається триденний візит до нашої держави спецпредставника Трампа Кіта Келлога. Він в минулому позитивно говорив про героїчний спротив українців. Але наскільки вагомими будуть його аргументи для американського Президента нині?..

 

*В Лондоні на врученні британської кінопремії BAFTA кращим короткометражним фільмом буз названий «Камінь, ножиці, папір». Його режисер, 26-річний британець німецького походження Франц Бьом, 2,5 роки тому на навчаннях наших воїнів у Британії познайомився з українцем Іваном. Почута від того історія про перші дні російської агресії стала основою напруженого 20-хвилинного фільму. У головних ролях стрічки – українські актори. Якщо подивитися список нагороджених картини «Камінь, ножиці, папір», то там вказано три особи: режисер Бьом, продюсер Хузір і нарівні з ними – український військовий Іван. Він – один із головних співавторів фільму, подібно до того, як ЗСУ зараз – головні співавтори сучасної історії.

 

*Наступного понеділка буде третя річниця повномасштабного російського вторгнення. В Ризі, як і у всьому світі проходитимуть акції на підтримку України та на засудження агресора. На Ратушній площі представлять світлозвукову інсталяцію «Любов і війна». На площі Свободи відкриється фотовиставка Костянтина та Влади Ліберових «Три роки стійкості та непереможності України». Ввечері – хода підтримки «Шлях світла для України» та благодійний концерт у Національній бібліотеці. Загалом – триває збір коштів на підтримку України на платформі Ziedot.lv. Також, згідно до рішення Верховної Ради, 24 лютого встановлений загальнодержавний Національний день молитви. Зокрема, парламентське засідання цього дня почнеться з виконання духовного гімну України «Боже великий, єдиний».