Море - це простір свободи. Тут не важливо, скільки в тебе кінцівок, головне - скільки в тебе сили. Саме на цій ідеї виріс благодійний проєкт «Титани під вітрилами», який дарує українським захисникам можливість фізичної та психологічної реабілітації під вітрилами - у морських подорожах, де вітер стає союзником, а хвилі - шляхом до нового життя.

 Гості програми «На Хвилях Дніпра» Тарас Опир та Оксана Хутінська розкажуть, як «Титани під вітрилами» стає не просто подорожжю, а шляхом до відновлення, єдності та нових горизонтів. 

Ідея народилася випадково. Ветерани, які вже пройшли гори, сплави й інші види реабілітації, одного дня сказали: «А чому б не спробувати яхту?» - і звернулися до яхтсмена Тараса Опира, який з однодумцями вирішив ризикнути. Так із простої мрії виріс потужний соціальний рух.

«Спочатку ми думали зробити один похід, - згадує Тарас, - але коли побачили, як сяють очі хлопців після подорожі, зрозуміли: зупинятися не можна».

Сьогодні «Титани під вітрилами» - це життєвий ретрит, де ветерани й цивільні вчаться заново довіряти одне одному, адаптуватися й долати внутрішні бар’єри. Формат подорожей  унікальний: на борту разом перебувають військові та волонтери - «меценати», які оплачують участь не лише для себе, а й для захисника. Усе - поза сезоном, восени чи навесні, коли морські хвилі Канар чи Греції дарують тишу і спокій.

Ми не просто вивозимо ветеранів на море. Mи заново вводимо їх у соціум.

На катамарані немає окремих умов чи пільг - усі вчаться жити й працювати разом. Це справжня адаптація, тільки в теплій, дружній атмосфері».- пояснює Тарас,

Для багатьох учасників ці подорожі стали не просто відновленням, а поверненням до себе. Вони вчаться не жаліти себе, а діяти - допомагати шкіперу, чистити рибу однією рукою, швартувати катамаран. Тут, серед моря, зникає відчуття інвалідності - залишається лише команда, вітер і свобода.

«Ми хочемо показати хлопцям, що життя продовжується. Втрата кінцівки - не кінець. Вони можуть усе. І після моря це «усе» стає реальністю», - каже Тарас Опир.

 

Волонтери, які стають побратимами

Оксана Хутінська відповідає за залучення волонтерів, партнерів і фінансування, але насамперед - за людей, які роблять проєкт можливим.

«У нас усе побудовано на взаємній довірі, - пояснює Оксана. - Є ветерани, які потребують реабілітації, і є волонтери, яких ми називаємо волонтерами-меценатами. Вони не лише фінансово допомагають, оплачуючи участь свою і військового, а й самі стають частиною цього досвіду. Це не спонсори - це побратими».

Кожен учасник - і військовий, і волонтер - проходить анкетування. Це не формальність, а спосіб зрозуміти людину, її готовність, фізичний стан і навіть психологічний настрій. «Ми хочемо, щоб на катамаранах були ті, хто справді хоче пройти цей шлях - не просто подорож, а спільний виклик», - говорить Хутінська.

Оксана визнає: для багатьох ветеранів найскладніше - не пройти тренування, а просто зважитися вийти з кола побратимів і зустрітися з цивільними. Але саме в цьому полягає мета проєкту: дати можливість і тим, і іншим навчитися жити разом.

«У побуті на катамарані всі рівні, - усміхається вона. - Там немає «ветеранів» і «волонтерів». Є команда. І це, мабуть, найкраща форма реабілітації - для всіх».

Оксана згадує свій перший похід як волонтерка: «Я багато працюю з військовими, буваю в госпіталях, але жити з ними пліч-о-пліч - зовсім інше. На катамарані немає простору для жалю чи дистанції. Є лише співпраця. Вони хочуть бути корисними, вчаться всьому - від прибирання палуби до допомоги шкіперу. І ця взаємна підтримка перетворює звичайну подорож у глибоке людське переживання».

Так, «Титани під вітрилами» поступово формують нову культуру спілкування між цивільними і ветеранами - те, чого Україна потребує зараз і особливо потребуватиме після перемоги.

«Ми всі маємо навчитися жити поруч,

- каже Оксана. - У наших містах, у наших під’їздах і подвір’ях поруч житимуть люди, які пройшли війну. І ми повинні знати, як із ними говорити, як приймати їх. На морі ми це вчимося робити природно. А потім переносимо цей досвід у життя».

Захисники, які беруть участь у «Титанах під вітрилами», не сплачують повну вартість подорожі - для них участь є безкоштовною, окрім так званої «корабельної каси». Це символічна сума, яка покриває спільні витрати на харчування, пальне й стоянку катамарану.

«Це важливо не лише з практичного, а й з психологічного боку,

пояснює Тарас Опир. - Ми хочемо, щоб хлопці відчували, що вони не просто поїхали «на халяву», а стали частиною команди, внесли свій вклад. Це створює відчуття причетності й відповідальності».

У подорожах беруть участь не лише ветерани з ампутаціями, а й військові без серйозних поранень або діючі бійці, які отримали коротку відпустку. Для них участь частково оплачувана. Такий підхід дозволяє залучати ширше коло захисників і водночас утримувати баланс між благодійністю та самостійністю учасників.

 

За проведені морські походи команда побачила, як учасники буквально змінюються на очах.

«Я сам повернувся з першого рейсу іншим, - зізнається Опир. - Два тижні просто переварював побачене. Але коли побачив очі хлопців після плавання - зрозумів: чекати жодних грантів не можна. Ми вже маємо робочу схему, і її треба розвивати».

Тарас ділиться історіями, які стали символічними для проєкту. Один із ветеранів, учасник першого походу, настільки захопився морем, що здобув ліцензію шкіпера й цього року вперше повів власний екіпаж. Інший - після подорожі поїхав на міжнародні змагання з вітрильництва, де команда здобула перше місце. А Володимир після плавання долучився до паралімпійської збірної України з веслування на човнах.

«Ці історії - найкраще підтвердження того, що ми рухаємося правильно. Кожен із них після моря знайшов нову ціль, нову пристрасть і сенс життя»,

- каже Тарас

Проєкт набуває міжнародного виміру. У першому поході взяли участь троє волонтерів із Латвії, у другому – ветеран з Данії. До команди приєднуються українці з Німеччини, Шотландії, США.

 «Вони приїжджають, щоб допомагати своїм, - каже Тарас. - І це теж частина реабілітації - не лише для військових, а й для всіх нас. Бо цей проєкт - про єдність і про те, як разом віднаходити спокій після бурі».

 

Виклики і масштабування: як зберегти баланс між мрією і реальністю

Як і будь-яка ініціатива, що тримається на ентузіазмі, «Титани під вітрилами» стикаються з низкою викликів. Найбільший із них - фінансовий.

Багато людей у команді працюють по 10–15 годин на день, і роблять це виключно на волонтерських засадах. Тарас визнає: «Ми розуміємо, що вони колись вигорять. Не можна весь час триматися лише на ентузіазмі. Тому прагнемо створити модель, де з’явиться стабільна база - фінансова, організаційна, партнерська».

Другий виклик - швидкість і масштаб залучення учасників та меценатів. Проєкт росте, про нього дізнаються все більше українців та іноземців, але щоб встигати реагувати на потік заявок і потреб, потрібна гнучка система управління.

«Будь-який донат - це внесок, — каже к- Оксана. - Немає маленьких сум. Євро, десять, п’ятдесят гривень - усе це «цеглинки» у нашу спільну справу. Бо кожен зібраний євро - це крок ближче до ще однієї поїздки, ще однієї людини, якій море поверне відчуття життя».

Нині команда працює над новими напрямами, зокрема - створенням окремого туру для військовополонених, які повернулися з російської неволі. Ця ідея потребує особливої уваги та фінансування, адже йдеться про людей із глибокими психологічними травмами.

«Ми розуміємо, що такий рейс має бути максимально делікатним, — пояснює Тарас. - Там, швидше за все, не буде волонтерів, тому ми хочемо повністю профінансувати поїздку, щоб забезпечити спокій і підтримку цим хлопцям».

Паралельно організатори думають про розширення проєкту за кордон.

Адже, як зазначає Тарас, вітрильництво давно стало частиною реабілітаційних програм у багатьох країнах світу, і тепер Україна може бути їхнім гідним партнером.

«Ми бачимо, що маємо всі передумови, щоб створити міжнародну платформу для реабілітації через море, - додає він. - Адже море - це не про втечу. Це про рух уперед, про спокій, про вітер, який нагадує: життя триває».