Зимові свята - це час, коли традиції перестають бути просто спадщиною й перетворюються на живий міст між минулим і теперішнім. Вони приходять у дім у вигляді звуків, символів і речей, які несуть у собі тепло багатьох поколінь. Саме про цей зв’язок - про українську культуру, латвійські перегуки, духовність обрядів і силу ремесел - говорили в ефірі Латвійського радіо 4 дизайнерка та дослідниця символіки Олена Рюміна і керамістка Поліна Красавіна.

Олена Рюміна - дослідниця та берегиня українських звичаїв, дизайнера, творча майстриня, яка представила в Ризі колекцію одягу в етно-стилі «Закодована пам'ять».  У своїй колекції поєднала народні елементи з української та латвійської культури. Олена розповіла про зимові обряди, їхній зміст, символіку й чарівну багатошаровість.

Поліна Красавіна - майстриня кераміки з більш ніж тринадцятирічним досвідом. Її роботи поєднують українську й латвійську традиції, міфологію, історію та давні техніки гончарства. Через глину - один з найдавніших матеріалів - можна відчути дух свята, доторкнутись до прадавнього ремесла й побачити, що традиції живуть не лише в словах, а й в предметах, які ми тримаємо щодня.

Українські та латвійські традиції: спільні мотиви й унікальна мелодія

Олена Рюміна наголошує: українські зимові звичаї мають власну автентичність, але водночас, несподівано, перегукуються з латвійськими:

«Я не можу сказати, що наші традиції відмінні до протилежності. Є багато спільного - коляда, вертеп, маски. Але ми додаємо свій характер: гумор, веселищі, спів (коляда) - це робить українські свята особливо теплими».

Поліна Красавіна бачить коріння схожостей у тому, як природно змішувалися вірування:

«Мене завжди вражало, як органічно люди поєднували язичницьке й християнське. Ніхто нічого не «виправляв». Традиція - це як ріка, яка не зупиняється».

Вона згадує, як під час зимових свят зустрічала гостей з різних країн:

«Приходили латвійські та латиноамериканські друзі. А потім писали: «Нас всиновила українська родина за один вечір». Оце й є справжній дух наших зимових свят - гостинність і тепло».

Дитячі зимові дива: колядування, ворожіння і трошки містики

Спогади про дитячі зимові дива переплітаються в голосах обох майстринь.
Олена Рюміна з усмішкою згадує одну зі своїх улюблених традицій:

«Найяскравіше в пам’яті - це ворожіння. Дзеркала, свічки… Усі казали, що це страшно, а мені - навпаки, страшенно подобалося. Я чекала цього моменту щороку».

Для Поліни Красавіної зима теж була порою маленьких чудес:

«На канікули мене відправляли до бабусі й дідуся. І там починалася магія. Колядування, таємничі обряди… Це була моя особиста зимова казка, куди потрапляєш щороку».

Глина, яка зберігає тепло роду

Кераміка для Поліни - не просто ремесло. Це продовження традиції, яка в Україні особливо розквітала взимку, коли гончарі мали більше часу на творення.

У студію вона принесла макітру та глечик - і кожен предмет мав свій характер.

«Глина пориста, вона все вбирає: запах, смак, енергетику. Тому в родині було три горщики - для м’ясного, рибного й пісного. Це не примха — це логіка матеріалу».

Вона сміється, розповідаючи про давні легенди про гончарів:

«Для людей гончар був напівчаклуном. Вночі йде в ліс, розкопує яму, в якій запалює вогнище -  і ось диво - дістає звідти вже готові горщики. Ну хто ж це зробив? Значить, чорти помагали».

Звичай красти горщики на ярмарках теж пояснює колоритно:

«Вірили: якщо робота нечистої сили - то й красти не гріх. Але гончарі втомились від цього, і вигадали іншу легенду: хто вкраде — сам в горшку в аду кипітиме».

Про символіку вона говорить так само тепло, як про людей:

«Глечик – це, як маленька людина: у нього ніжка, пузико, шийка, носик. А коло - це життя, рух, вічність. Нічого випадкового в наших формах немає».

Макітра, за її словами, була головною на різдвяному столі:

«Велика - бо родичів багато. Макітра - символ достатку й гостинності. Вона має нагодувати всіх».

Коли орнаменти стирають кордони

Олена Рюміна розповідає, як у її творчості переплелися українські й латвійські символи:

«Я дивилася на речі, які плела бабуся вже тут, у Латвії, - і бачила візерунки, схожі на наші. Потім почала досліджувати дохристиянську символіку і зрозуміла: люди просто уважно дивилися на природу. Звідси схожість».

Поліна додає, що це природне поєднання сьогодні продовжує жити в її кераміці:

«Я роблю куманець - і там можуть бути українські знаки, латвійський юміс, роги. І вони чудово співіснують. Бо колись кожен символ мав чітку функцію, і вони не конфліктували».

Традиції, що живуть у сучасності

Те, про що говорили майстрині не романтика минулого. Це частина сучасного життя українців у діаспорі. Візерунки переходять на одяг, кераміка - у повсякденні домівки, а колядки — у голоси дітей, які народилися вже в іншій країні чи перебувають тут, як вимушені переселенці.

Сенс лишається той самий - не дати світлу зникнути.

«Традиції - це не музей. Вони живі доти, доки ми їх повторюємо, доки передаємо далі», — каже Олена.

«Якщо щось робиш з любов’ю - воно залишиться», — погоджується Поліна.

І справді: у кожному символі, у кожному візерунку, у кожному глечику є часточка того світла, яке українська культура несе і у Латвії, і в будь-якому куточку світу.