Триває вже 77 день героїчного спротиву українців проти Росії. На фронті продовжуються бої та обстрілі, тил допомагає бійцям ЗСУ, зрештою, як майже усі українці по всьому світові.

Наразі під окупацією Росії залишаються окремі міста та села, серед яких і Мелітополь.

З 25 лютого це українське місто тимчасово окуповане російськими військами. Вони разом із колаборантами знімають постановочні сюжети для російських телеканалів, влаштовують першотравневу демонстрацію та вивішують радянський прапор у центрі міста. Окрім повсюдної пропаганди, в Мелітополі викрадають людей, грабують залишені квартири та розставляють по всьому місту блокпости.

Про те, що відбувається в окупованому Мелітополі програмі на «Хвилях Дніпра» розповів українських патріот, письменник Андріс Лагздукалнс, якому чудом вдалося вирватися з окупації.

«Спочатку вони вели себе обережно, але на другий місяць окупації почало працювати ФСБ, а також ті силовики, які залишилися в місті і перейшли на бік ворога. Вони почали їздити по адресах, де мешкають родини учасників АТО, українських військовослужбовців, силовиків та громадських активістів. Почалося затримання, люди просто зникали. Наскільки мені відомо, останніми днями затримали ще двох моїх колишніх колег і їхня доля зараз невідома»

Андріс розповів, що методи окупованої влади та її дійового карального органу ФСБ схожі на сталінські репресії 30-х років минулого століття в радянській Росії. Росгвардія та російська армія цілими днями їздять вулицями, порушуючи правила дорожнього руху. Викрадають людей. За час окупації в Мелітопольській області викрали понад 300 людей.

Так сталося і з родиною Андріса. Прийшовши рано вранці на квартиру, де колись мешкав Андріс та його старший син, який є військовослужбовцем і депутатом міської ради Мелітополя, російські каральні органи, не знайшовши їх, заарештували колишню дружину Андріса Інну Морозовську, яку до сих пір тримають у своїх застінках.

«Коли вони прийшли, вона відмовилася відчиняти двері, так вони виламали їх, перевернули усе в хаті, що шукали не знаю. Але забрали усі гаджети, заарештували її і повезли у невідомому  напрямку. Наразі ми знаємо, що зараз вона знаходиться у приміщення колишнього спецпідрозділу по боротьбі з організованою злочинністю. Висунули їй звинувачення у тому, що вона є агент СБУ, примусили на камеру дати свідчення про, нібито, її діяльність на користь СБУ та Збройних сил України. Сподіваємося, що вони її звільнять. Бо це ж звичайна жінка, яка немає жодного відношення до будь-яких подій, до будь-якого протистояння».

Андрісу вдалося залишити окуповане місто. Йшов військовими шляхами, минув дев’ятнадцять російських блокпостів,  його роздягали, оглядали тіло на предмет можливості  там татуювань з українською символікою. Але Андрісу вдалося дістатися до українського Запоріжжя.

Андріс - колишній правоохоронець, двадцять років служив у лавах української міліції, захищав місто від злочинців і йому дуже болюче, що зараз рідне місто перебуває під владою ще більших злочинців. Особливо звірствує,  так званий, козачий загін.

«На мою думку там зібралися підкидьки з комплексами, які реалізують свої ганебні бажання і знущаються над беззахисними людьми»

Андріс каже, що 10% мешканців Мелітополя таки прийняли окупацію, але інші 90% мелітопольців чекають на звільнення міста ЗСУ, співають патріотичну пісню «Ой у лузі червона калина». Мешканці Мелітополя вважають, що за два місця росіяни знищили усе те, що вони будували і створили за тридцять років незалежності. Місто ніби повернулося у радянське минуле. Про це свідчить навіть те, що 1 травня на вищому флагшткові міста окупанти підняли прапор неіснуючого СРСР, а з 24-х російських телеканалів цілодобово лунає радянська пропаганда.

Андріс має латиське коріння. Його батько також Андріс Лагздукалс відомий в Латвії реставратор, який, зокрема, реставрував Англіканську церкву у Старій Ризі.

Хотілось би додати, що український письменник Андріс Лагздукалнс написав чудову казку для дітей «Лісова варта» , макет якої передав у  Ригу для видавництва тут цієї книги. Можливо знайдуться бажаючі, які здійснять благодійний проект – «Книжка українським дітям біженцям».

Це не просто казка, це розповідь про цілісність природи в її взаємозв’язках і про нагальну потребу в збереженні всього живого на планеті. Книжка допоможе зрозуміти важливе значення природи для суспільства в цілому і кожної людини зокрема, сформувати прагнення й уміння брати активну участь в охороні навколишнього середовища, навчить правилам безпечної поведінки в природі та гуманного ставлення до живих істот.  

 

«Для чоловіка нормальне явище допомогти жінці з дитиною»

Майже усім учасникам групи «Українці Латвії»  в мережі Facebook знайомі імена Сергія Лехманна та його помічника Артема Кокса, які вирішили добровільно, за власні кошти надавати допомогу українцям, що через війну Росії в Україні, вимушені були шукати притулок у Латвії.

«Це цілком нормальне явище для чоловіка, допомогти жінці з дітьми, особливо, якщо вона втекла від жахіть війни, щоб зберегти життя своїм дітям», - відповіли на запитання програми «На хвилях Дніпра» Сергій Лехманн і його помічник Артем чому вони - успішні люди, які живуть у мирній Латвії, вирішили допомагати українським переселенцям.

Артем Кокс розказав, що стало мотивом для їхньої благодійної діяльності: «Коли це все почалося 24 лютого, ми думали, що війна десь там далеко і нас не стосується, а переселенцям допомагає латвійська держава. Але був один випадок, коли жінка в одній із груп в ФБ написала, що вона приїздить до Риги з дітьми. Наразі у неї немає ні  коштів, ні речей, ні їжі для дітей і до того ж, вона не знає, де зупинитися у Ризі. Ми з Сергієм її зустріли, знайшли житло, купили продуки і усе необхідне, а потім відправили до Польщі, де її вже очікували родичі. Щоб зрозуміти мотив, треба один, два рази з цими людьми поспілкуватися, подивитися їм в очі – і тоді легше буде зрозуміти ситуацію в якій вони опинилися. Мова йде про жінок з дітьми. Якби поряд з ними були чоловіки, ми б, скоріше за все, не допомагали».

Лише за неповний місяць Сергій і Артем надали допомогу понад 350 українським переселенцям у Ризі, в основному жінкам з дітьми, з кожним днем ця цифра збільшується. «Це наш пріоритет в допомозі», - кажуть благодійники.

А надають вони цілком реальну допомогу - необхідні речі, які потрібні у побуті, дитяче харчування, а також діткам самокати. Найважливіше і найважче - це послідовність в наданні допомоги. Сергій і Артем це роблять, хоча для цього потрібні різні ресурси і часові також.

«Звісно ми з Сергієм працюємо, але ми не прив’язані до роботи  «з 9 до 18», отже можемо планувати свій час для допомоги. Що стосується коштів, так це наші кошти, але ми зараз не думаємо, що там буде далі. Просто допомагаємо. У цьому зв’язку, треба лише уявити, що твоя дружина з дитиною опинилася в такій скрутній ситуації і тому ти надаєш таку допомогу цим жінкам з дітьми,  на яку ти здатний», - каже Артем.

Сергій і Артем також допомагають  у переміщенні з території, де йде війна у безпечне місце  тим переселенцям, у яких немає ні коштів, ні майна. Однією з таких була жінка зі сходу Україні з чотирма дітьми, меншому з яких три місяці.

Артем і Сергій кажуть, що просто роблять свою справу, як і більшість латвійських волонтерів. Артем відзначив, що люди з його оточення, які не розуміють, чому він підтримує українських переселенців, зараз просто не входять до кола його знайомих. Але більшість, розуміючи реальну ситуацію, хочуть допомогти.

 

Євген Боровко:  українці вміють бути вдячними

Євген Боровко проживає в Харкові, зараз перебуває у Ризі. Увесь свій вільний час він, як волонтер працює в Центрах допомоги українським переселенцям у Ризі.

Коли почалася війна, Євген перебував у відрядженні в Росії і одразу вирішив виїхати звідти, однак кордони були закриті, тому обрав шлях через країни Балтії. На російсько-естонському кордоні його, а також інших українців, яким вдалося вибратися із Мелітополя, чотири години перевіряли представники ФСБ.

«Поки нас перевіряли на російському кордоні, автобус з іншими пасажирами чекав. Я запитав офіцера ФСБ, чи вам не шкода своїх же громадян, які нас так довго чекають? Так він відповів: «Нічого, нехай чекають». Що можна очікувати від людей, у яких таке ставлення до своїх же громадян?»

За фахом Євген проектувальник, у Харкові керує компанією, яка займається проектуванням інженерних мереж, мостів, вулиць. Він також волонтер, допомагає збирати кошти для ЗСУ та необхідні речі для українського населення, надає посильну допомогу співвітчизникам, які опинилася в Латвії. Наразі, як керівник компанії, Євген робить усе можливе, щоб підлеглі отримували зарплатню.

Євген народився в місті Лубни Полтавської області, але живе і працює в Харкові. «Це українське місто називають російськомовним, що, наразі, не стало на заваді росіянам, щоб розбомбити його так, як це не зробили фашисти у роки Другої Світової війни. Взагалі більшість мешканців Харкова вільно розмовляють як російською, так і українською мовами. Жодних ущемлень з боку влади, чи жителів інших регіонів України, зокрема західних,  через те, що  спілкуємося російською, не відчуваємо»

Євген каже, що Латвія йому дуже подобається, він був приємно здивований, коли приїхавши сюди, побачив багато української символіки, прапорів України.

«Це дуже допомагає переселенцям в психологічному плані, не кажучи про те, що і держава, і пересічні латвійці надають дуже значну допомогу»

Тому Євген не міг стояти осторонь і тільки отримувати допомогу. За його словами, українці взагалі не люблять бути комусь зобов’язаними і вміють бути вдячними. Тому і вирішив волонтерити в Центрах допомоги на Калькю, 1 та в Будинку конгресів.

«Я закликаю усіх українців, які тут зараз мешкають - приходить, допомагайте. У Центрах допомоги українцям дуже потрібні волонтери».